Четверг, 20.09.2018, 20:58
Юридическая компания "Мой адвокат"
Приветствую Вас Гость | RSS
ЮК "Мой адвокат"
ПОЧЕМУ МЫ
Делимся по специализации адвокатов

Берём деньги, только если уверены в победе

Выполняем работу или в срок или раньше, чем обещали.

Знаем, как думают судьи

Не продаём своих клиентов

НАШИ КОММЕНТАРИИ
[19.09.2018]
ЧТО ТАКОЕ ОСМД
[17.09.2018]
ЖАЛОБА НА СУДЬЮ
[14.09.2018]
ИСК О ВЫСЕЛЕНИИ
[12.09.2018]
ЧЕМ РАБОТОДАТЕЛЮ ОБЕРНЕТСЯ ПРИНЯТИЕ НОВОГО ЗАКОНА ПРО АДВОКАТУРУ И АДВОКАТСКУЮ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ
[10.09.2018]
СПОРЫ ОБ ИПОТЕКЕ, КАК ВЫИГРАТЬ СУД У БАНКА

Другие комментарии
Статистика
Яндекс.Метрика
ТЕЛЕФОНЫ АДВОКАТОВ

ИЩЕТЕ АДВОКАТА ИЛИ ЮРИСТА В ДНЕПРОПЕТРОВСКЕ (ДНЕПРЕ)?
Телефоны адвокатов ЗВОНИТЕ
тел. 066 886 72 77
тел. 067 368 95 39
тел. 063 836 98 99

Связь через E-MAIL

Правовые позиции Верховного суда по гражданским делам за 2018 год (семейные дела):

Семейный адвокат в Днепре, узнать подробнее

 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/72756787

справа № 638/4275/13-ц
провадження № 61-10221св18

факт проживання за однією адресою сторін у справі разом із дитиною не звільняє відповідача від обов'язку утримувати сина.

 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73001173

справа № 364/909/16-ц
провадження № 61-11453 св 18

У пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня         1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз'яснено, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Факти, що мають юридичне значення, встановлюються в судовому порядку, коли ці факти безпосередньо породжують юридичні наслідки для заявника: право на спадщину; право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, одержання компенсації  тощо.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що встановлення факту проживання з ОСОБА_8 однією сім'єю позивачу необхідно для визнання права спільної сумісної власності на майно та отримання права на спадщину.
Установивши відсутність підстав для визнання права спільної сумісної власності позивача та померлого ОСОБА_8  на будинок, а також те, що позивач як дружина, яка є спадкоємцем після смерті ОСОБА_8, прийняла спадщину, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, оскільки встановлення даного факту не породжує для позивача юридичних наслідків.
 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/72909055

справа № 759/18417/15-ц
\провадження № 61-8748 св 18

Статтею 185 СК України встановлено, що той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно.

Відповідно до статей 60, 61 ЦПК (у редакції 2004 року) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що відповідач повинен нести додаткові витрати на утримання дитини, проте, враховуючи надані позивачем докази, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для зміни рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру додаткових витрат, які повинен відшкодовувати відповідач, оскільки витрати понесені на відпочинок дитини, придбання одягу, взуття, мобільного телефону, меблів, рюкзаку, проведення утеплення зовнішнього фасаду будинку не є додатковими витратами у розумінні статті 185 СК України та повинні покриватися за рахунок аліментів, які стягуються з відповідача. Крім того, враховуючи те, що позивачем не було надано доказів на підтвердження понесених нею витрат у сумі 5 500 грн на заняття доньки у театральній студії, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у стягнення цієї суми.

 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/72938929

справа № 360/371/16-ц
провадження № 61-2035 св 18

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї ( частина 4 статті 65 СК України).
Положення статті 65 Сімейного кодексу України щодо порядку розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів, а не щодо розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю подружжя.
Аналіз вищенаведених норм матеріального права дає підстави дійти висновку про те, що на укладання ОСОБА_2 кредитного договору від 10 липня
2013 року не потрібна була згода ОСОБА_1, оскільки укладання кредитного договору одним із подружжя є набуття ним у власність кредитних коштів, що не створює обов'язків для другого з подружжя, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним з підстав не надання згоди на його укладення другим з подружжя.
Інших доказів, які б підтверджували, що оспорюваним правочином порушено її права та інтереси ОСОБА_1 не надала, як і не довела, що зміст правочину суперечить цивільному законодавству, або сторонами кредитного договору під час вчинення правочину не додержано вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.
Відовідно до статті 73 СК України за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.
Факт використання одержаного за договором на потреби сім'ї підлягає доказуванню, однак сама по собі відсутність письмової згоди другого з подружжя на укладення кредитного договору, і використання кредитних коштів в інтересах сім'ї, не є підставою для визнання такого договору недійсним.

 

 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73001205

справа № 553/3370/14-ц
провадження № 61-5410св18

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року  № 475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 ЦК України.

Згідно з нормою статті 319 цього Кодексу власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і норма статті 368 ЦК України.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

За статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).

За загальним правилом застосування презумпції згідно зі ст. 60 СК України майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором, що укладений під час перебування набувача в шлюбі, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують.

У ЦК України, крім понять «нерухомість», «нерухоме майно», «об'єкт нерухомого майна» (частина перша статті 181, пункт 6 частини першої статті 346, статті 350, 351), вживаються також інші поняття, наприклад: «об'єкт незавершеного будівництва» (стаття 331), «об'єкт будівництва» (статті 876, 877, 879-881, 883), однак прямого визначення цих понять не міститься.

Виходячи з аналізу чинного законодавства та враховуючи характерні ознаки незавершеного будівництва, слід визнати, що об'єкт будівництва (об'єкт незавершеного будівництва) - це нерухома річ особливого роду: її фізичне створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб'єктивних майнових, а також зобов'язальних прав, у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.  

Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб'єктивних цивільних прав стосовно об'єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

У разі неможливості поділу об'єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток. При цьому суд може визнати право на частину об'єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України у постановах від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388цс15, від 07 вересня 2016 року у справі  № 6-47цс16.

 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73001195

справа № 623/5588/14-ц
провадження № 61-4486св18

Частиною першою статті 25 КпШС України визначено, що якщо майно, яке  було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових  або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя (аналогічні положення містить стаття 62 СК України).
Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», майно, яке належало одному з подружжя може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом на тих підставах, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.
Для застосування правил збільшення вартості майна повинно відбуватися внаслідок затрат подружжя і наявним повинно бути істотне збільшення вартості майна, як об'єкта так і його якісних характеристик.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, виходили із того, що власником спірних будинків є відповідач ОСОБА_4 на підставі договорів дарування від 14 травня 2002 року і 27 серпня 2002 року. Поліпшення об'єктів нерухомості за спільні кошти подружжя при неможливості встановити істотне зростання вартості особистого майна не дає права одному із подружжя на визнання майна спільною сумісною власністю.
Факт збільшення вартості спірних будинків з моменту укладення договорів дарування у порівнянні із вартістю на момент вирішення даної справи, не є безумовною обставиною для задоволення позовних вимог позивача про визнання права власності на спірні будинки у частці, визначеній позивачем. Вартість спірного майна на протязі перебування подружжя у шлюбі збільшувалась. Таке зростання мало місце із урахуванням загальної тенденції до подорожчання нерухомості, а також у зв'язку із проведенням будівельних робіт. За результатами проведення судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи неможливо визначити величину витрат, понесених позивачем ОСОБА_3 на переобладнання та добудови у процентному відношенні до всього домоволодіння, а отже неможливо визначити істотного збільшення цінності будинку АДРЕСА_1  і домоволодіння на АДРЕСА_2 за рахунок трудових або грошових затрат позивача.
На підставі досліджених доказів суди дійшли висновку, що ОСОБА_3 не надано належних і достатніх доказів того, що за рахунок його грошових коштів та трудових затрат істотно збільшилась вартість будинку АДРЕСА_1 та проводились певні переобладнання приміщень в 2003-2004 роках. Крім того, загальна площа будинку АДРЕСА_1 за період з 2002 року по 2015 року збільшилась лише на 0,4 кв. м, а житлова збільшилась на 5,7 кв.м. Ринкова вартість домоволодіння по АДРЕСА_2, на момент проведення експертизи складала 511 688 грн, однак ОСОБА_3 не надано належних доказів, які б дозволили встановити величину витрат, понесених на переобладнання і встановлення огорожі, побудову сараю у зазначеному домоволодінні у процентному відношенні до всього домоволодіння.
Судами зроблено вірний висновок про те, що ОСОБА_3 не позбавлений права на заявлення вимог про відшкодування витрат, понесених ним на переобладнання, перебудови, поліпшення житлових умов у спірних домоволодіннях.
Частиною 1 статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Статтею 331 ЦК України, встановлено загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.
Допоміжні приміщення у спірних домоволодіннях в експлуатацію у передбаченому законом порядку не введені.
Суди попередніх інстанцій  дійшли висновку про недоведеність позовних вимог в частині визнання права власності на 1/2 частину будівельних матеріалів та обладнання самочинних споруд у спірних домоволодіннях, оскільки матеріали справи не містять проектно-кошторисної та виконавчої документації щодо самочинного будівництва в домоволодіннях по АДРЕСА_1 і АДРЕСА_2, а тому відсутня можливість визначити вартість будівельних матеріалів, а також найменування і кількість будівельних матеріалів, які були витрачені на самочинне будівництво.

 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73001132

права № 308/422/17-ц
провадження № 61-974св18

Що стосується доводів касаційної скарги ОСОБА_3 з приводу незазначення у судовому рішенні конкретної адреси проживання дитини, то колегія суддів вважає їх безпідставними та такими, що не можуть вважатися істотним при вирішенні цієї справи, оскільки у даному випадку ключовим питанням є встановлення особи одного із батьків, з яким визначається місце проживання дитини. При цьому, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (частина четверта статті 29 ЦК України).

 

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74598487

справа № 343/1500/15-ц

провадження № 61-23861св18

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтер

есах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно прецедентної практики Європейського Суду з прав людини об'єктом статті 8 указаної Конвенції є, в основному, захист людини від будь-якого втручання з боку державних органів. Однак це положення не просто змушує державу утримуватись від такого втручання. Крім цього, насамперед поряд з існуванням негативних зобов'язань, існують позитивні зобов'язання, пов'язані з ефективною повагою до приватного або сімейної життя. Ці зобов'язання можуть включати в себе вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин між окремими особами (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «М. С. проти України»від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13).

Ухвалюючи рішення в справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

При цьому Європейський суд з прав людини зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

Найкращі інтереси дитини можуть, залежно від їх характеру та серйозності, перевищувати інтереси батьків.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції у даній справі та ухвалюючи рішення про визначення місця проживання дітей з матір'ю, суд апеляційної інстанції обмежився висновком про відсутність виняткових обставин для розлучення малолітніх дітей з матір'ю.

До рішення Європейського Суду з прав людини в справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду додана окрема думка судді Карло Ранзоні, яка зводиться до наступного.

Презумпція на користь матері в справах про опіку над дитиною не підтримується ані практикою на рівні ООН після прийняття Декларації, ані судового практикою Європейського Суду з прав людини і не відповідає позиції Ради Європи і більшості держав-членів. У 21 столітті методологія з такою презумпцією, яку можна відхилити лише за «виняткових обставин» більше не є раціональною в частині прав, що гарантуються Конвенцією. Основна думка полягає в тому, що ця презумпція, за відсутністю доказів на користь зворотного, розглядає проживання дитини з батьком як таке, що не відповідає найкращим інтересам дитини (див. справу «Цаунеґґер проти Німеччини» з відповідними змінами, заява № 22028/04, § 46, 03 грудня             2009 року).

Декларація ООН не є юридично обов'язковим документом. Вона стала основою для розробки Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини 1989 року, яка, на відміну від Декларації, є юридично обов'язковим міжнародним договором. Утім, підготовчі матеріали до Конвенції чітко демонструють, що положення про «розлучення дитини з матір'ю лише за виняткових обставин» існувало на дуже початковій стадії процесу розробки. Його потім критикували, оскільки він просував стереотипний погляд матерів, який ґрунтувався на дискримінації, а відтак, його вилучили. Принцип найкращих інтересів дитини, що випливає з самої Декларації, отримав повну підтримку, втім, як першочергове та найважливіше міркування (див., наприклад, Шарон Детрік, Конвенція Організації Об'єднаних Націй про права дитини, Путівник до «Travaux Preparatoires», 1992 р., і Токо Кайме, «Основи прав у Африканській хартії про права та добробут дитини», Африканський журнал правових досліджень, листопад 2009).

Як зазначалося в справі «Цаунеґґер проти Німеччини» (цитувалася вище, § 60), спільною відправною точкою для рішень більшості держав-членів, погоджено  те, що рішення щодо присудження опіки мають ґрунтуватися на найкращих інтересах дитини. Палата Лордів, наприклад, у своєму рішенні            від 04 липня 1996 року вичерпно заперечила презумпцію чи принцип «переваги матері» в питаннях опіки. Більше того, він підкреслив, що перевага маленької  дитини бути зі своєю матір'ю стала лише однією з багатьох конкуруючих обставин і що вона не була переважаючою (див. справу «М.Л. проти Великобританії», заява № 35705/97, 20 березня 2001 р.).

Насамкінець, Рада Європи декілька разів засуджувала нерівне ставлення  до батьків і наголошувала на тому, що роль батька щодо дітей необхідно краще визнавати і належно цінувати. Наприклад, у своїй Постанові 2079 (2015) щодо «Рівності і спільної батьківської відповідальності: роль батька» Парламентська Асамблея наголосила на важливості «подолання гендерних стереотипів щодо ролей, які приписуються жінкам і чоловікам у сім'ї» як «відображення соціологічних змін, що відбулися впродовж останніх п'ятдесяти років з огляду  на організацію приватної  сфери і сім'ї».

 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74895567

справа № 263/240/16-ц

провадження № 61-14182св18

Судам, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

З рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 25 грудня 2015 року, яким шлюб між сторонами розірвано, встановлено, що звертаючись до суду із позовом про розірвання шлюбу, ОСОБА_4 вказала, що шлюбно-сімейні відносини з відповідачем припинені, спільно не проживають з 2000 року у зв'язку з особистими неприязними стосунками та спільне господарство не ведуть, такі ж самі пояснення надав ОСОБА_5 в судовому засіданні апеляційного суду та підтвердив, що фактично шлюбні відносини з позивачем були припинені наприкінці 1999 року і з січня 2000 року вони сумісно однією сім'єю не проживали.

Доказів, які б підтверджували сумісне проживання сторін однією сім'єю з січня 2000 року, позивачем, всупереч вимогам частини третьої статті 10 та частини першої статті 60 ЦПК України, ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надано.

Довідка надана публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Маріупольгаз» від 18 лютого 2016 року №44 доводить, що за період з 01 січня 1997 року до 31 грудня 1999 року із заробітної плати відповідача на виконання умов договору купівлі-продажу утримано

9 738,00 грн, а з 01 січня 2000 року до 31 грудня 2001 року - 6 516,00 грн.

Таким чином, апеляційний суд, змінюючи рішення місцевого суду, дійшов правильного висновку, що за час спільного подружнього життя сторонами придбано за сумісні кошти 34/50 часток квартири, а інші 16/50 її часток придбані відповідачем за особисті кошти.

 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73896562

справа № 727/7056/15-ц

провадження № 61-11798св18

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Иные правовые позиции Верховного суда 2018 года

 

ТЕЛЕФОНЫ АДВОКАТОВ

ИЩЕТЕ АДВОКАТА ИЛИ ЮРИСТА В ДНЕПРЕ (ДНЕПРОПЕТРОВСКЕ)?
Телефоны адвокатов ЗВОНИТЕ
тел. 066 886 72 77
тел. 067 368 95 39
тел. 063 836 98 99

Связь через E-MAIL
НАШ АДРЕС
Юридическая компания "Мой адвокат"
АК

Адрес: город Днепр, пр. Дмитрия Яворницкого, 18
(город Днепропетровск, пр. Карла Маркса, 18)
Время работы:
с понедельник по пятницу с 8.30 - 17.00.
В субботу, воскресенье и в нерабочее время:
по предварительной записи по телефону: 0668867277
МЫ НА КАРТЕ ГОРОДА
АДВОКАТ Днепропетровск, пр. Карла Маркса. 18
ПОИСК ПО САЙТУ
Не можете найти?
Введите ключевые слова:

ПОЛЕЗНАЯ ИНФОРМАЦИ
Стажировка для желающих стать адвокатом

Ставки судебного сбора в судах Днепропетровска с 1 января 2018 года по 1 января 2019 года

Информация о судах Днепра (Днепропетровска)

Нормативные акты адвокатуры Украины
СУДЕБНАЯ ПРАКТИКА
Решения Верховного суда (гражданские споры 2018 год)

Решения Верховного суда Украины (гражданские дела 2014 год)

Решения Верховного суда Украины (гражданские дела 2015 год)

Решения Верховного суда Украины (гражданские дела 2016 год)

Решения Верховного суда Украины (гражданские дела 2017 год)

Нужен адвокат или юрист - Звоните сейчас: 0668867277, 0673689539, 0638369899
Адвокат Савко Виталий Викторович © 2018